Звіт України

Наближається десятиріччя від часу проведення Міжнародної конференції з проблем народонаселення і розвитку (МКНР), організованій Фондом народонаселення ООН та демографічним відділом Департаменту ООН з аналізу економічної і соціальної інформації та політики, яка відбулась в Каїрі 5-13 вересня 1994 р. Конференція була представницькою у світовому масштабі: в ній взяли участь 180 країн і більше ніж 1500 неурядових організацій. Конференція прийняла Програму дій у галузі демоекономічних зв'язків, розробила принципи демографічної політики, та її основні напрями. Принципи і рекомендації Програми дій, які ґрунтуються на фундаментальних правах людини, стали основою для діяльності по вдосконаленню національних демографічних політик з метою підвищення їх ефективності. У Програмі дій до 2015 р., прийнятій на Конференції, серед їх основних складових зафіксовано, що “уряди країн повинні створити необхідні внутрішні інституціональні механізми і сприятливе середовище на всіх рівнях суспільства з тим, щоб забезпечити гарантії, що фактори народонаселення необхідним чином враховуються при прийнятті рішень та в адміністративному процесі всіх відповідних урядових установ, що відповідають за економічну, екологічну та соціальну політику і програми". Принципи і рекомендації, розроблені і схвалені Міжнародною конференцією з проблем народонаселення і розвитку, мали стати дороговказом у формуванні національної демографічної політики молодої української держави. З часу конференції минуло майже 9 років. Які зміни відбулись у демографічній ситуації в країні за цей час? Якими особливостями характеризувались демоекономічні взаємозв'язки? Чи стали принципи і рекомендації, розроблені і схвалені Міжнародною конференцією з проблем u1085 народонаселення і розвитку, підґрунтям формування національної демографічної політики молодої української держави? У чому мають полягати наукові основі формування національної демографічної політики в Україні? Спробам дати відповіді на ці та інші актуальні демоекономічні питання присвячений цей огляд.

1. Особливості сучасної демографічної ситуації в Україні

Загальна характеристика демографічної ситуації. Демографічні особливості країни є відображенням і узагальненим вираженням її соціально-економічної історії і поточних змін у суспільстві. Демографічна ситуація в Україні у 90-і роки набула гострокризового характеру. Криза проходить у надзвичайно гострій, болючій формі. Її проявом є погіршення майже всіх демографічних показників, обумовлене специфікою дуже болючого перебігу подій суспільно-економічного життя в Україні, глибокими деформаціями у житті суспільства. За своїм суттєвим змістом 90-і роки є історичним періодом переходу від закритого тоталітарного суспільства з плановою, надзвичайно мілітаризованою економікою до відкритого громадянського суспільства з ринковою, соціально орієнтованою економікою. У зв’язку з тим, що цей перехід супроводжується глибокою соціально-економічною кризою, його демографічна ціна виявилась надзвичайно високою. Окремі компоненти кризового стану демореальності формувались протягом багатьох десятиліть, задовго до сучасних політичних і соціально-економічних змін, але під час соціально-економічної кризи негативні тенденції посилились.

Що таке демографічна криза? Це стан демореальності, за якого втрачена здатність суспільного організму до самовідтворення населення у досягнутій якості й кількості. Відтворення народонаселення — це система процесів і механізмів триваючого буття, збереження єдності якості і кількості народонаселення, яке характеризується не лише статево-віковим складом, а й системою інших різноманітних соціальних характеристик. Іншими словами, відтворення населення ні за змістом, ні за формою не вичерпується його природним рухом. Тому демографічну кризу не можна зводити до депопуляції — зменшення чисельності населення внаслідок перевищення чисельності померлих над чисельністю народжених. Депопуляція є складовою демографічної кризи, але не є достатнім свідченням демографічної кризи. Відтворення населення як суспільно-історичний процес може відбуватися і за наявності помірної депопуляції. Такий феномен має місце у тих випадках, коли депопуляція супроводжується підвищенням якості населення, тобто коли зменшення його чисельності певною мірою компенсується підвищенням якості — збільшенням його суспільно-економічного й демографічного потенціалів. Саме тому у розвинутих країнах, де почалась депопуляція, не йдеться про демографічну кризу. Від цих країн Україна суттєвим чином відрізняємося значним погіршенням якості населення. І саме деградація якості населення надає демографічній ситуації характеру кризи. У той же час не можна стверджувати про відсутність демографічної кризи, якщо населення характеризується природним приростом, а його якість знижується. Наприклад, в деяких місцевостях України депопуляція може і не спостерігатись, але відтворення населення вже не відбувається, оскільки погіршуються стан здоров'я людей, якість їх трудового потенціалу. Основні особливості відтворення населення — це кінцева, узагальнююча, найбільш глибока, базисна характеристика результатів господарювання. Динаміка демографічних показників за 90-і роки свідчить про те, що час, коли треба було налагоджувати самодостатню економіку як основу для нормального життя людей, витрачений неефективно. Серйозність демографічної кризи глибоко не осмислювалась владними структурами і авторитетними політичними силами. Внаслідок цього демографічні втрати від спроб перейти до ринкової економіки, які виявились невдалими, не були мінімізовані. Здоров'я населення і середня тривалість життя. Найголовніша якість населення — його здоров'я. Воно у перехідний період катастрофічно погіршилось. Криза здоров'я стала найважливішою складовою й проявом сучасної демографічної кризи. Неблагополуччя із здоров'ям призвело до значного підвищення смертності. Рівень смертності підвищувався в усіх вікових групах за винятком дітей віком 1-14 років. У першій половині 90-х років спостерігалось систематичне підвищення смертності. Найвищого рівня за останнє десятиріччя загальний коефіцієнт смертності досяг у 1995 р., після чого почалось його повільне зниження, яке спостерігалось у 1996-1998 рр. та у 2001 р. У 2002 р. смертність знову підвищилась (табл. 1).

Таблиця 1. Загальні коефіцієнти смертності та коефіцієнти смертності немовлят в Україні в 1994-1999 рр.(%)
...
_{Джерело: Дані Державного комітету статистики України}

Смертність немовлят протягом 1994–2000 рр. дещо знизилась і становила в 2002р. 10,3 померлих дітей віком до 1 року на 1000 живонароджених. Дослідження свідчать, що якщо відбудеться перехід на міжнародні стандарти її обліку, коефіцієнт дитячої смертності може підвищитись майже удвічі. Але все ж він буде нижчий, ніж рівень, досягнення якого поставлене як завдання перед країнами МКНР – 35‰ до 2015 року. Але це не привід для самозаспокоєння.

Для нас орієнтирами мають бути країни з найнижчою смертністю немовлят. Зокрема в Японії на першому році життя помирає 4 дитини на 1000 народжених, у країнах Західної Європи — 6, тобто набагато менше, ніж в Україні. Зменшення цієї разючої різниці — одне з важливих завдань Національної програми “Репродуктивне здоров'я 2001–2005”. З 1989 по 1995 р. середня тривалість життя у чоловіків скоротилась на 4,9 року, у жінок — на 2,7 року. Після цього вона почала дещо підвищуватись. Але її підвищення не було ознакою зниження смертності, викликаного якимись позитивними зрушеннями в умовах життя населення. Є підстави вважати, що воно було пов'язане з тим фактом, що в тяжких умовах вмирають насамперед ті особи, які мають найслабкіше здоров'я, тобто відбувається своєрідний відбір, після чого смертність може бути деякий час нижчою, ніж у попередні роки (така ситуація спостерігається, зокрема, після епідемій грипу), що і відбулось в Україні. Сумнів у тому, що зниження смертності було “переломом” тенденції тривалості життя до зниження, підкріплюється тією обставиною, що в 1999 р. знову почалось підвищення загального коефіцієнта смертності і зниження середньої тривалості життя, тенденція зниження відновилась. У 2001 р. відбулось деяке підвищення середньої тривалості життя, а у 2002 р. — знову зниження. У цілому за 1989–2002 рр. відбулось зниження середньої тривалості життя у чоловіків на 4,5 року, у жінок – на 2,0 року (табл. 2), а в 1995–2002 рр. деяке її підвищення — у чоловіків 0,4 року, у жінок — на 0,7 року (табл. 2, рис. 1).
Таблиця 2. Середня тривалість життя при народженні (e00) в Україні в 1994-1999 рр. (роки)*
...
_{* За короткими таблицями смертності, побудованими на основі даних Державного комітету статистики України у відділі демографії і відтворення трудових ресурсів Інституту економіки НАН України.
** Розрахунки за 2001 і 2002 рр. виконані на основі попередніх даних.}

Середня тривалість життя в Україні у 2002 р. становила 67,5 року (у чоловіків – 61,7 року, у жінок – 73,3 року). Значно вища смертність чоловіків, ніж жінок, у працездатному віці обумовила надзвичайно велику різницю у середній тривалості життя чоловіків і жінок (11,3 року в 1995 р. і 11,6 років у 2002 р.). Існує парадокс: вища порівняно з чоловіками середня тривалість життя жінок не є індикатором їх кращого здоров'я. Як свідчать дані щорічних доповідей про здоров'я населення України та діяльність лікувально-профілактичних закладів системи охорони здоров'я, захворюваність жінок за переважною більшістю класів хвороб суттєво вища, ніж чоловіків. Середня тривалість життя українських чоловіків на 16, а жінок на 12 років менша, ніж у країні найвищої середньої тривалості життя — Японії. За цим показником Україна знаходиться на рівні таких країн як Таджикистан, Йорданія, Алжир, Перу, Гондурас. Падіння середньої тривалості життя до рівня країн, що розвиваються, супроводжується двома епідеміями — туберкульозу і

ВІЛ/СНІДу. Якщо виходити з того, що ніяких більш високих цілей крім збереження життя людей, немає, то стає зрозумілим реальний зміст наслідків соціально-економічних реформ 90-х років.

Серед причин смерті у чоловіків перше місце займають серцево-судинні хвороби, друге — зовнішні причини (нещасні випадки, вбивства, самогубства та інші зовнішні чинники), друге — новоутворення. У жінок цей порядок традиційний: серцево-судинні хвороби, новоутворення, зовнішні причини. Отже, зовнішні причини смерті у чоловіків вийшли на друге місце після серцево-судинних захворювань, а у чоловіків працездатного віку вони посіли перше місце серед причин смерті. Це свідчить про грандіозний соціальний стрес, який вкрай негативно впливає на психічне здоров'я населення. Значне перевищення у чоловіків порівняно з жінками смертності від зовнішніх причин робить певний внесок у перевищення смертності чоловіків працездатного віку над смертністю жінок. Значну частку (більше п'ятої частини) серед зовнішніх причин смерті становлять самогубства. У 2002 р. від самогубств загинуло 12,5 тис. осіб. У Програмі дій, розрахованій на 20 років і схваленій Міжнародною конференцією з народонаселення і розвитку перед світовим співтовариством було поставлене завдання досягти рівня середньої тривалості життя при народженні понад 70 років до 2005 р. і понад 75 років до 2015 р. Таким чином, в галузі поліпшення здоров’я населення перед Україною стоїть надзвичайно важливе і складне завдання, особливо якщо врахувати очікувані демографічні наслідки епідемії ВІЛ/СНІДу, яка в роки після МКНР стала найтрагічнішою прикметою демографічної ситуації в Україні. Спостерігається швидке поширення ВІЛ-інфекції. За станом на 1 квітня 2003 р. тут було виявлено 97 тис. ВІЛ-інфікованих осіб, 54,7 тис. громадян України (з них 4,8 тис. дітей) були офіційно зареєстровані як ВІЛ-позитивні. Справжнє ж число ВІЛ-інфікованих, за оцінками експертів, становить більше 500 тис. чол. Як свідчить статистика, немає жодної області, де не було б випадків ВІЛ. На цей же час 4709 осіб зареєстровані як хворі на СНІД, з них 151 дитина; 2151 чол. померли від СНІДу (83 дитини).

Спостерігається зростання чисельності дітей, народжених ВІЛ-інфікованими матерями: у 1996 р. — 92 дитини, у 1997 р. — 196, у 1998 р. — 379, у 1999 р. — 545, у 2000 р. — 730, у 2001р. — 957. На тлі епідемії ВІЛ/СНІДу з 1995 р. спостерігається епідемія туберкульозу. Сьогодні туберкульоз в Україні є найпоширенішою інфекційною хворобою. Кількість хворих на цю недугу становить 1,4% населення країни. У 90-і роки захворюваність усіма формами туберкульозу збільшилась майже у 2 рази. У 2000 р. виявлено 29,8 тис. нових хворих туберкульозом, в протитуберкульозних диспансерах знаходились 781 тис. осіб. У 2002 р. від туберкульозу померло 9,9 тис. осіб. Медики дійшли висновку, що туберкульоз легень є однією з причин безпліддя, викиднів, передчасних пологів, народження дітей із малою масою тіла, ускладнень перебігу вагітності і пологів. Указом Президента України N643/2001

від 20 серпня 2001 року затверджена Національна програма боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 рр. Погіршення здоров'я населення України пов'язано з тим, що глибока і затяжна соціально-економічна криза призвела до того, що демографічне буття сьогодні зведене до елементарного виживання населення, його відтворення

економічно не забезпечується, цілеспрямований вплив на перебіг демографічних процесів з боку держави вкрай недостатній. Населення ж, яке у своїй більшості відкинуте за межу малозабезпеченості, за якою існують також злидні, і яке має вкрай незадовільне здоров'я і до того ж значною мірою втрачені професійні можливості, не може бути активним суб'єктом формування ефективних форм функціонування і розвитку економіки. Тому склалась ситуація, коли кризовий стан економіки посилює демографічну кризу, а демографічна криза гальмує вихід з тотального знесилення соціального організму. Переважна більшість людей стала гірше харчуватись. Вже навіть є поодинокі випадки смертей від голоду, зареєстровані державною статистикою. Неповноцінне харчування населення і особливо дітей створює серйозну загрозу відтворенню досягнутої за всю попередню історію суспільно-економічного розвитку України якості демографічного, інтелектуального і трудового потенціалів нації. Люди, які мають рівень життя, що не дає можливості задовольняти інтелектуальні потреби, не можуть бути творчою силою побудови ефективної економіки і суспільства, здатного до самовідтворення. Злиденність, недоїдання надзвичайно негативно вливають не лише на розумовий, а й на фізичний розвиток, особливо у дітей, погіршують біологічні підвалини інтелектуального потенціалу нації і здоров’я населення. Зниження середньої тривалості життя викликане як соціально-економічними причинами, так і тим, що сам життєвий тонус, особливо людей похилого віку, понизився і став суттєвим u1095 чинником зменшення у людей "волі до здоров'я" (С. А. Томілін) і самого життя, що негативно впливає на життєзберігаючу поведінку. Важливим чинником зниження середньої тривалості життя є також кризовий стан системи охорони здоров'я, у зв'язку чим доступ до високоякісних медичних послуг більшості населення обмежений. Але основна причина полягає в тому, що у нас не була виконана основна функція будь-якої цивілізованої держави — збереження і розвиток умов для нормального перебігу демвідтворювального процесу. Не реалізована навіть елементарна, але базисно важлива функція, так би мовити, „нічного сторожа” народного майна для забезпечення умов розвитку національного господарства. Не створені передумови для ефективної економічної діяльності суб'єктів господарювання і зайнятості населення, і як наслідок — втрачені можливості подовження середньої тривалості життя. Про це свідчать і міжнародні порівняння. Розглянемо приклад Польщі. Польща і Україна у доперехідний період мали однаковий рівень середньої тривалості життя. У 90-і роки в Польщі вона збільшилась на 3 роки, а в Україні — зменшилась на 3 роки. Тепер різниця становить 6 років. Втрата цих 6 років може слугувати узагальненою оцінкою невдач в економічному реформуванні, тобто оцінкою невикористаних можливостей. Статистика свідчить, що у Польщі середня тривалість життя у чоловіків тепер на 8 років вища, ніж в Україні, а у жінок — на 4 роки. Цим прикладом ще раз підтверджується думка, що найкраща демографічна політика — це ефективна соціально-економічна політика. Репродуктивне здоров'я жінок. Потужним чинником впливу на демографічні процеси є становище української жінки в суспільстві, зумовлене як об’єктивними умовами, так і проявами патріархальних стереотипів мислення.

Хоча у відносинах між чоловіками і жінками останніми роками відбуваються певні зрушення, але не завжди на користь жінки; соціальна нерівність між статями, дискримінація жінок залишаються. Про це свідчать, насамперед, існуючі розбіжності у рівні заробітної плати чоловіків і жінок. Заробітна плата жінок суттєво нижча заробітної плати чоловіків при відсутності відповідних гендерних відмінностей в освіті. Це відбувається тому, що жінки зайняті більше, ніж чоловіки, виконанням робіт, які потребують меншої кваліфікації. У деяких галузях господарського життя жінки не просто зайняті занадто важкою («нежіночою») працею, але працюють в умовах, які не тільки не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, але й цивілізованим нормам ставлення до жінок як матерів і вихователів дітей (у жінки, яка працювала в таких несприятливих умовах, руйнується репродуктивне здоров’я, вона стає нездатною народити здорову дитину). Жінки працюють у найменш престижних галузях економіки при їх надзвичайно низькій частці на керівних посадах усіх сфер виробництва, науки і культури; вони мають менший доступ до економічних ресурсів. Жінки становлять більшість серед безробітних і серед працюючих за умов вимушеної неповної зайнятості, тобто вони мають підвищений ризик зубожіння у зв’язку з втратою роботи. До того ж можливості працевлаштування жінок погіршуються через посилення конкуренції на ринку праці. Дослідники дійшли висновку, що формування ринку жіночої робочої сили характеризується низькою кваліфікацією і заробітною платнею, обмеженим вибором професій, несприятливими умовами праці і горизонтальною мобільністю з тенденцією до зниження соціального статусу.